ВІННИЦЬКІ МОГИЛИ
Про ці могили, про розкопування їх, про той наочний жах, що їх вони розкрили для людей, про прізвища розпізнаних або ідентифікованих на підставі випадково знайдених при них документів тощо багато писали з додаванням репродукцій з фото тодішні українські часописи під німецькою окупацією, особливо ж "Вінницькі вісті". В них систематично публікувались під час розкопок й реєстри розпізнаних жертв. Тоді, як згадує один із свідків Вінницьких розкопок, була випущена книжка з іменами та прізвищами закатованих.
Відомості про ці розкопки й про те, що у цих знайдених могилах лежать маси жертв, переважно з 1937-38 рр. облетіли тоді всю Україну. В пошуках за слідами своїх рідних, які безслідно зникли за тяжкими дверима НКВД переважно в часи Єжовщини, тисячі людей прибували до Вінниці з ближчих і навіть дальших кутків України, незважаючи на величезні труднощі з тодішнім транспортом. Адже українські залізниці служили тоді лише для військових потреб гітлерівських завойовників, кінний транспорт був майже відсутній, іншого, окрім пішого, не існувало зовсім. А пересуватися по території взагалі в ті роки було небезпечно для життя. Ось як згадує свідок про цей наплив тоді до Вінниці відвідувачів: "Влітку 1943 року місто нагадувало немов родину в жалобі, де помер батько. Тисячі людей прибували до міста з найвіддаленіших міст і сіл України. Їхали підводами, йшли пішки. Тисячі місцевих громадян щоденно відвідували місце страшних розкопів, щоб побачити тіла нещасних, попрощатися з ними й, може, знайти своїх близьких і родичів. І вони знаходили їх..."
Одвідали в той час Вінницю для огляду могил, викопаних трупів та речей і деякі з чужинців-кореспондентів. Окрім німців представники найвищого духовенства з Румунії, Болгарії, Греції, Сербії тощо, а також побували тут і відомі судово-медичні експерти з Бельгії, Болгарії, Голландії, Італії, Словакії, Фінляндії, Франції й Швейцарії, які після оглядин склали й підписали спільного протоколу.
...Активні діячі української політичної еміграції в США в останні роки активізували перед чужим і своїм громадянством справу дослідження Вінницької трагедії. Усі оприлюднені матеріали безпосередніх свідків Вінницьких розкопок та обстежень могил, трупів, речей тощо дають змогу скласти таку загальну картину.
Місця поховань жертв терору ГПУ-НКВД в період більш-менш довгого заповнення могилами тої чи іншої дільниці, стояли обнесені високим непроглядним парканом, стереглися вартою НКВД і були неприступні для громадян. Великі й глибокі могили заповнялися, здебільшого, масою трупів, іноді по кілька десятків, а то і сотень. У судово медичному протоколі в п. 1 сказано: "У більшості могил було пересічно по 100-120 трупів, а у двох по 250-270. А.І. Розгін згадує про одну могилу з 284 трупами. Часто-густо, з метою більше вмістити в ямі, трупи акуратно складали один на один. Щоб уповільнити процес розкладання, трупи, здебільшого, посипали сіллю чи хлористим вапном. Якщо скидання трупів до ями та закопування їх робили не агенти ГПУ, то їх, двох-трьох, з метою, певно, усунути зайвих свідків, пристрілювали перед остаточним засипанням могили і тоді вже самі енкаведісти вивершували їх цілком. Після цілковитого заповнення кожної братської могили, її старанно замасковували, не лишаючи на поверхні ніяких ознак, а в "Паркові культури й відпочинку", наприклад, над цими зрівняними й утрамбованими могилами побудували гойдалки, каруселі, танцювальні майданчики, буфети, театральні сцени та інші розважальні споруди для молоді. Ця молодь розважалася тут, танцювала, не знаючи, що під її власними ногами зариті маси закатованих трупів, іноді, може, власних батьків чи близьких родичів.
Таке маскування поховань не було в даному разі випадковим. Відомо бо, що у тій же Вінниці "Інтернаціональне кладовище" 1921-1922 рр., на якому ЧК закопувало свої масові жертви у великих братських могилах, перетворено було більшовиками на спортивний стадіон. Про маскування могил ми дізнаємося і з наступних даних про інші подібні випадки.
Знайти у Вінниці місця отих таємних поховань, що були старанно замасковані, пощастило лише завдяки інформації поодиноких осіб, що мали про них якісь відомості й подали їх до управи міста.
Лікарі, які досліджували у Вінниці трупи, у своєму протоколі в п.6 обраховують у могилах трьох виявлених ділянок можливу кількість жертв в обсязі 11-12 тисяч. У інших ця цифра дорівнює 12-15 тисячам. Страта людей провадилася у найжорстокіший, у найдикіший спосіб. Руки майже у всіх жертв повязані за спиною. Убивано їх пострілами в потилицю з револьверів найдрібнішого калібру. А як ці дрібні оловяні кулі не вбивали з першого разу, то стріляли вдруге (6.361 випадок), втретє (78 випадків), або й більше разів. У багатьох жертв, крім того, черепи потрощені чимось важким, очевидно їх добивали якимсь тяжким знаряддям. Таких трупів із потрощеними черепами було 352. Деякі жертви закопані живцем, бо в їхніх ротах та дихальних органах знайдено при медичному розтині землю. Частина жінок у віці 30-40 рр. перед смертю піддавалася, як видно, спеціальним сексуальним тортурам, знущанням з боку катів-садистів. Інакше не можна пояснити того факту, що 49 молодих жінок були, в протилежність до інших жертв, цілком голі і з неповязаними руками. Про те, що переживали усі ці жертви, потрапивши до рук катів в НКВД, можна уявити з того факту, що про нього згадує Іван Хмельницький. Він пише, що бачив вийнятого з братської могили трупа молодої дівчини в українській сорочці з посивілими від жаху довгими косами. Єпископ Сильвестер у своєму свідченні пише про вчителя української мови й літератури, якого за всіма наявними даними було пристрелено без суду й кинуто ще живим до могили разом із вязкою учнівських зошитів, з якими його було забрано. Він пише: "Закопано цю людину ще живим, бо в роті повно глинистої землі, тобто вона, бувши закопаною, продовжувала дихати".
У могилах знайдені були деякі документи: протоколи обшуків, квитки на забрані при вступі до вязниці гроші, деякі акти обвинувачень та виписи з присудів, паспорти, різні розписки тощо. Тисячі документів, усі майже з датами 1937-39 рр., хоча зрідка траплялися із 1936 та 1940 рр. Усі ці дати дають можливість твердити, що основна маса жертв була знищена в 1937-39 рр. Це ж ствердила й медично-судова експертиза. Основну масу розпізнаних становили українці і, здебільшого, із близьких до Вінниці місцевостей. Але були й поляки, чехи та німці з колоній на Правобережжі. Про економічне становище родин знищених людей, що походили з найнижчих соціальних категорій, може свідчити такий епізод, свідком якого був росіянин Георгій Александров. Він пише у своїй статті "Я був у Вінниці": "Навіть німецьких майстрів катівського промислу вжахнуло прохання однієї української селянки віддати їй чоловіків кожушок, той кожушок, який пролежав із трупом шість років у могилі, щоб пошити з нього теплу одежину голим і босим дітям, якими залишила їх совєтська влада, вбивши батька і кинувши малих на поталу німцям". І він саркастично додає: "Майбутні історики великої сталінської епохи! Внесіть до ваших літописів оце страшне прохання простої української жінки!"...
© Дмитро СОЛОВЕЙ
http://memorial.kiev.ua/content/view/167/70/
